Мова, якою Ви розмовляєте, впливає на те, як Ви думаєте?

Сімдесят років тому у 1940 році популярний науковий журнал опублікував коротку статтю, що дала поштовх до розвитку однієї з самих цікавих примх 20-ого сторіччя. На перший погляд у статті мало що говорило про майбутню популярність. Ні назва статті, "Наука та лінгвістика", ні сам журнал, M.I.T.’s Technology Review, не були пов’язані з лінгвістикою. Сам автор, інженер-хімік, що працював на страхову компанію та працював за сумісництвом лектором з антропології у Йєльському Університеті, був маловірогідним кандидатом на міжнародне визнання. І Бенджамін Ліі Ворф дав життя дуже цікавій думці про те, що мова має владу над мисленням, а його чисельні праці змусили ціле покоління вірити, що наша рідна мова обмежує наше мислення.

Зокрема, Ворф заявив, що корінні мови Америки накладають на тих, хто їх використовує, картину реальності, що повністю відрізняється від нашої; саме тому ті, що розмовляють цими мовами просто не можуть зрозуміти деякі з наших базових концепцій, наприклад, потік часу або ж різниця між об’єктами («камінь») та діями («падати»). Десятиріччями теорія Ворфа у буквальному розумінні осліплювали як наукових співробітників, так й широкий загал. В його тіні інші висували цілий ряд вигаданих тверджень щодо припустимої сили мови, починаючи від твердження, що корінні мови Америки вселяють у тих, хто на них розмовляє, інтуїтивне поняття про часову концепцію Ейнштейна відносно того, що час – це чотирьохмірна величина, до теорії, що природа іудейської релігії була визначена системою часів стародавніх євреїв.

В кінці кінців теорія Ворфа розбилася о тверді факти й здоровий глузд, коли виявили, що не було ніяких доказів для підтримки його фантастичних тверджень. Реакція була настільки суворою, що десятиліттями  будь-які спроби дослідити вплив рідної мови на наше мислення переводилися у низ ший розряд, їх ще називали маячнею божевільного. Але 70-ті роки повертаються, й стало зрозумілим, що в принципі Ворф був правий. За останні декілька років нові дослідження показали, що коли ми вчимо свою рідну мову, то в кінці кінців набуваємо певних звичок, що у свою чергу формують наш життєвий досвід та дуже часто це відбувається у найменш очікуваний спосіб.

Ворф, як ми тепер знаємо, зробив багато помилок. Найбільш серйозною було припущення, що наша рідна мова обмежує наше мислення та не дає нам можливості розмірковувати певним чином. Загальна структура його доказів будувалася на твердженні, що якщо у мові не було слова для певної концепції, то ті, хто розмовляє цією мовою, не зможуть зрозуміти цю концепцію. Якщо у мові немає майбутніх часів, то ті що розмовляють цією мовою, просто не зможе сприймати наше поняття майбутнього часу. Дуже дивно, що подібні докази могли мати такий успіх навіть за умови, що було так багато суперечливих аргументів, куди б Ви не глянули. Коли Вам на ідеальній англійській мові ставлять питання “Are you coming tomorrow?” хіба Ви не відчуваєте, як поняття майбутнього вислизає від Вас? А от ті, що розмовляють англійською та ніколи у своєму житті не чули німецьке слово «Schadenfreude», чи зможуть вони з легкістю зрозуміти концепцію насолоджуватися невдачею кого-небудь? Або ж давайте міркувати наступним чином: якщо запас готових до вживання слів у Вашій мові визначає яку концепцію  Ви можете зрозуміти, то яким чином Ви зможете вивчити що-небудь нове?

НЕ ІСНУЄ ДОКАЗІВ, що будь-яка з мов забороняє тим, хто розмовляє цими мовами, думати по іншому; мі повинні міркувати по іншому, аби зрозуміти, яким чином наша рідна мова формує наш досвід у повсякденному житті. Приблизно 50 років тому назад, знаменитий лінгвіст Роман Якобсон помітив дуже важливий факт про різницю між мовами та висловив це у добре відомій максимі: «Мови суттєво відрізняються в тому, що вони повинні передавати, а не в тому, що вони можуть передавати». Ця максима дає нам ключ до розуміння дійсної сили рідної мови: якщо різні мови впливають на наш мозок по різному, то це відбувається не через те, що наша мова дає нам можливість думати про що-небудь інше, а через те, що вона зобов’язує нас думати про це.

Давайте розглянемо наступний приклад. Наприклад, я скажу Вам англійською мовою: “I spent yesterday evening with a neighbor.” Ви можете поцікавитися, чи був мій компаньйон чоловіком чи жінкою, але я залишаю за собою право ввічливо сказати, що це не ваша справа. Але якщо б ми розмовляли французькою чи німецькою, то в мене б не було можливості піти від відповіді таким чином, бо граматика мови зобов’язує мовця обирати між voisin чи voisine; Nachbar чи Nachbarin. Ці мови зобов’язують мене проінформувати своїх співрозмовників про те, чи був мій компаньйон чоловіком чи жінкою, незалежно від того, чи відчуваю я, що це доречно чи ні. Звісно ж це не означає, що ті, хто говорить англійською мовою, не можуть зрозуміти різницю між вечорами, проведеними з сусідом чи сусідкою, але це говорить про те, що вони не думають про стать своїх сусідів, друзів, вчителів та багатьох інших, кожен раз, коли розмовляють, у той час, як ті, що розмовляють іншими мовами, зобов'язані думати про це постійно.

З іншої сторони, англійська мова зобов’язує Вас уточнювати деякі види інформації, які у інших мовах можна висвітлити за допомогою контексту. Якщо в англійській мові я захочу розповісти про вечерю зі своїм сусідом, то я можу не згадувати про стать сусіда, але буде необхідно уточнити що-небудь щодо часу події: треба буде вирішити ми вечеряли, вечеряли дуже довго, вечеряємо у даний момент або ж ми будемо вечеряти і т.д. З іншої сторони, у китайській мові мовці не зобов'язані уточнювати точний час дії, бо одну й ту саму форму дієслова для минулого, теперішнього чи майбутнього часу. Й знову ж таки це не означає, що китайці не можуть зрозуміти концепцію часу. Але це значить, що вони не зобов'язані думати про час, коли планують яку-небудь дію.

Коли мова, якою Ви розмовляєте, в обов’язковому порядку зобов’язує Вас уточнювати певну інформацію, то вона зобов’язує Вас бути уважними до певних деталей у повсякденному житті та до певних аспектів досвіду, про які ті, що розмовляють іншими мовами, можуть бути не зобов’язані думати постійно. Й так як подібні звички у мові формуються з раннього віку, це цілком природно, що вони можуть перерости у звички у вчинках, що самі по собі виходять за рамки мови, спричинюючи вплив на наш досвід, сприйняття, асоціації, почуття, спогади та саме сприйняття світу.

ЧИ Є які-небудь докази, що це відбувається на практиці?

Давайте знову повернемося до прикладу з родами. У таких мовах як іспанська, французька, німецька та російська Ви не лише зобов’язані думати про стать друзів та сусідів, але тут також чоловічий або жіночій рід асоціюється з цілим рядом неживих предметів й ці асоціації в принципі виникають з примхи. Наприклад, що такого жіночного у бороді француза (la barbe)? Й чому  вода у Росії «вона», а от як тільки в неї опускають пакетик чаю, то вона швидко перетворюється на «нього»? Марк Твен голосив над такими непередбачуваними родами як жіночий та середній у своєму знаменитому творі «Жахлива німецька мова». Але не дивлячись на те, що він стверджував, що було щось особливо незрозуміле у системі родів німецької мови, фактично саме англійська мова є надзвичайною серед європейських мов, бо саме в англійській немає поділу на роди. Мови, у яких неживі предмети називають він чи вона, змушують тих, хто на них розмовляють, розмірковувати про ці предмети як про чоловіка чи як про жінку. Й будь-хто, хто розмовляє мовою, де є система родів, скаже Вам, що це стало для нього звичкою, й буде дуже важко її позбутися. Коли я розмовляю англійською, то можу сказати про ліжко, що "воно" дуже м'яке, а от коли я розмовляю на івриті й це моя рідна мова, то я просто відчуваю, що «вона» дуже м’яка. «Вона» залишається жінкою на всьому шляху від легенів до голосової щілини й стає середнього роду лише тоді, коли досягає кінця язику.

За останні роки різні експерименти показали, що граматична характеристика роду може формувати почуття асоціації мовця по відношенню до оточуючих об'єктів. У 90-ті, наприклад, психологи порівнювали асоціації між тими, хто розмовляє німецькою й тими, що розмовляють іспанською. Було багато неживих предметів, чиї роди у двох мовах не співпадали. У німецькій мові слово міст жіночого роду (die Brücke), наприклад, але в іспанській el puente чоловічого роду;  та ж сама ситуація виникає й з годинниками, квартирами, виделками, газетами, пакетами, плечима, марками, білетами, скрипками, сонцем, світом та любов’ю. З іншого боку, слово яблуко у німецькій мові чоловічого роду, та жіночого роду в іспанській мові. Те ж саме можна сказати про стільці, віники, метеликів, ключах, горах, зірках, столах, війнах, дощі та смітті. Коли мовців просили оцінити різні об'єкти за цілим рядом характеристик, то ті, що розмовляють іспанською вважали, щ мостам, годинникам та скрипкам притаманні "чоловічі характеристики", такі як сила, а ось німці вважали їх більш тонкими та елегантними. А ось з такими об’єктами як гори та стільці, що відносяться до чоловічого роду у німецькій мові та до жіночого у іспанській, усе було з точністю навпаки.

У різних експериментах тих, що розмовляють іспанською та французькою попросили визначити голоси для різноманітних мультиплікаційних персонажів. Коли франкомовні бачили зображення виделки (la fourchette), то більшість з них хотіли аби вона розмовляла жіночим голосом, а ось ті, що розмовляли іспанською, для яких  el tenedor чоловічий рід, хотіли аби виделка розмовляла грубим чоловічим голосом. Зовсім недавно психологи довели, що "мови з родовими характеристиками" накладають родові риси на предмети так сильно, що подібні асоціації блокують можливість мовця до асоціацій.

Й певна річ, усе це не означає, що ті, що розмовляють іспанською, французькою або німецькою не розуміють, що неживі предмети насправді не мають статевих ознак – німецька жінка навряд чи переплутає свого чоловіка з капелюхом, а за іспанськими чоловіками ніколи не помічали, щоб вони переплутали ліжко з тією, що може на ньому лежати. Проте, як тільки родовий підтекст  було накладено на вразливий молодий розум, вони, що розмовляють мовою, де є категорії роду, почали розглядати неживу природу скрізь лінзи, відтінені асоціаціями та емоційними відгуками, чого не помічають за тими, що розмовляють англійською мовою – вони застрягли у своєму монохромному “its” та абсолютно не звертають уваги на родові характеристики. Наприклад, хіба протилежні слова «міст» у німецькій та іспанській мовах впливають на проекти мостів в Іспанії чи Німеччині? Хіба емоційні карти, накладені системою родів мають більш серйозні наслідки на поведінку у нашому повсякденному житті? Хіба вони формують смаки, звички та переваги у суспільстві? Згідно даних, що ми маємо на сьогоднішній день про наш мозок, це можна легко заміряти у психологічній лабораторії. Але було б дуже дивно, якби подібні факти не мали жодного впливу.

Сферою, де найбільш чітко відслідковується вплив мови на мислення, виявилася мова простору – те, як ми описуємо орієнтування довкруги нас. Припустимо, що Ви хочете дати кому-небудь вказівки, щоб Вас довели додому. Ви можете сказати: «Після світлофору, перший поворот наліво, потім другий поворот направо, а потім прямо перед собою ти побачиш білий будинок. Наші двері праворуч». Але з теоретичної точки зору, Ви також можете сказати: «Після світлофору йдеш на північ, потім на другому перехресті їдеш на схід, а потім прямо на сході ти побачиш білий будинок. Наші двері ті, що південніше». Ці дві вказівки шляху можуть описувати один й той самий маршрут, але в них використовують різну систему координат. У першому описі використовують егоцентричну систему координат, де орієнтування проходить по відношенню до нашого тіла: по осям ліво-право та спереду-ззаду, що перпендикулярні до попередніх. В другому описі використовується система фіксованих географічних напрямків, що не змінюються, коли ми повертаємося.

Ми вважаємо доцільним використовувати географічний напрямок, коли ми ходимо у походи, але у нашій мові повністю переважають егоцентричні координати, коли ми описуємо місцевість невеличких розмірів. Ми не кажемо: «Коли ти вийдеш з ліфту, прямуй на південь, а потім зайди у другі двері на сході».  Причина домінування егоцентричної системи у нашій мові криється в тому, що вона більш легка та більш природна. Ми ж завжди знаємо, що таке «позаду» й що таке «спереду». Нам не потрібна карта чи компас, щоб працювати з нею, ми просто відчуваємо її, бо егоцентричні координати напряму засновані на стані нашого тіла й на нашому безпосередньому зоровому полі.

А ось з мовами далеких австралійських аборигенів,  Guugu Yimithirr, з півночі Квінсленда, виявилося, що, якби дивно це не було, не в усіх мовах використовують те, що ми сприймаємо як "природне". Фактично у Guugu Yimithirr взагалі не використовують егоцентричні координати. Антрополог Джон Хавіланд (John Haviland), а пізніше й лінгвіст Штефен Левінсон (Stephen Levinson) показали, що у Guugu Yimithirr для опису положення об'єктів не використовують такі слова такие як “ліво” чи “право”, “спереди” чи “сзаду”. В усіх випадках, коли ми використовуємо  егоцентричну систему координат, Guugu Yimithirr використовують географічний напрямок. Якщо вони хочуть посунутися на сидінні машини, щоб було більше місця, то вони скажуть «посунься трошки на схід». Для опису того, де саме вони залишили щось у будинку, вони скажуть «Я залишив цю річ у південному кінці столу у найзахіднішій частині». Або ж вони скажуть Вам «будьте обережні, бо під північною частиною Вашої стопи дуже великий мураха». Навіть коли їм показують  фільм по телевізору, вони описують його в залежності від орієнтації екрану. Якщо екран розвернули на північ й чоловік на екрані наближався, то вони казали, що «він рухається на північ».

Коли було виявлено ці особливості Guugu Yimithirr, то це спровокувало масштабне дослідження, націлене на мову простору. Й як виявилося, Guugu Yimithirr не таке вже й надзвичайне явище; мови, що засновані на географічній системі координат, розповсюдженні по всьому свуту, від Полінезії до Мексики, від Намібії до Балі. Для нас це може здатися верхом абсурду, коли вчитель танців скаже «А тепер підніміть свою північну руку та переміщуйте південну ногу у східному напрямку». Але у деяких ситуаціях можна загубити сенс жарту: канадсько-американський музикознавець Колін МакФіі (Colin McPhee), який провів декілька років на Балі у 30-х роках 20 століття, викликав маленького хлопчика, який виявив надзвичайний талант до танців. Оскількі у селищі, де жив хлопчик, не було викладача, Мак Фіі домовився, що хлопчик буде жити в іншому селищі. Але коли через декілька днів він повернувся, аби перевірити результати, то побачив, що хлопчик сумний, а вчитель надзвичайно роздратований. Було неможливо навчити дитини чому-небудь, бо він просто не розумів вказівок. Коли йому казали «три кроки на схід» або «повертайся на південь», дитина не знала, що робити. У тій місцевості, де він жив, у нього не виникало жодних проблем з орієнтацією, але через новий ландшафт у новій місцевості, якої він абсолютно не знав, він дезорієнтувався та заплутався. Чому вчитель не міг давати інших вказівок? Він напевне міг говорити те саме, тільки іншими словами «зроби три кроки вперед» або «повернись назад», але для нього це було б верхом абсурду.

Різні мови змушують нас говорити про простір по різному. Але хіба ця обставина означає, що нам необхідно по різному думати про простір? До цього моменту червоне світло вже має миготіти, адже навіть якщо у мові немає слова "позаду", то це не означає, що той, хто розмовляє цією мовою, не може зрозуміти цю концепцію. Замість цього ми повинні шукати можливі наслідки відносно того, що мова географії зобов’язує мовців. Особливо ми повинні розуміти, які саме звички виробляються у мозку через необхідність постійно визначати географічний напрямок.

Для того, аби розмовляти такою мовою як Guugu Yimithirr, Вам необхідно розуміти як саме розташовані основні географічні напрямки кожну хвилину Вашого життя. Необхідно, щоб у Вас у мозку був компас, який постійно працює, вдень та вночі, без перерви на обід та без вихідних інакше Ви не зможете надати найбільш базову інформацію або ж зрозуміти, що саме говорять люди навкруги Вас. Й дійсно, здається, що ті, що розмовляють на географічних мовах, мають надлюдські почуття орієнтації у просторі. Не зважаючи на умови видимості, не дивлячись на те, знаходяться вони у темному лісі чи на відкритій галявині, а можливо навіть у печері, стоять вони чи йдуть - вони відчувають напрямок.  Вони не дивляться на сонце й не зупиняються ні на хвилинку, аби провести підрахунок перед тим як скажуть: «Як раз на північ від моєї стопи мураха». Вони просто відчувають, де північ, південь, схід та захід, Так само як люди з ідеальним зором розуміють, де яка нота й при цьому не рахують інтервали. Є багато історій про те, що на може здаватися неймовірним дивом орієнтація у просторі, але для людей, що розмовляють на географічних мовах у цьому немає нічого особливого. В одному зі звітів описується, як людині, що говорить мовою Tzeltal з південної Мексики зав’язали очі, повернули навкруги більше 20 разів у темряві та навіть із зав’язаними очима та із запамороченою головою він без запинки вказав на географічний напрямок.

Як це працює? Традиція спілкування за допомогою географічних координат змушує мовців з самого раннього віку приділяти увагу підказкам з навколишнього середовища (положення сонця,напрямок вітру і т.д.) кожну секунду їхнього життя, при цьому вони точно зберігають у пам’яті зміни орієнтації у будь-який заданий момент. Таким чином, повсякденне спілкування географічними мовами надає найбільш інтенсивне занурення у географічне орієнтування (було підраховано, що у нормальній розмові Guugu Yimithirr 1 слово з 10 це «північ», «південь», «схід» або «захід», при цьому його часто супроводжує відповідний жест рукою). Ця звичка постійної поінформованості про географічне положення прищеплюється практично з дитинства: дослідження показали, що діти у таких суспільствах починають використовувати географічні орієнтири приблизно з 2 років та досконало це роблять к 7 чи 8 рокам. За подібного занурення звичка скоро стає другою натурою, що не потребує зусиль чи позасвідомою. Коли тих, що розмовляють Guugu Yimithirr запитали про те, звідки вони знають, де саме північ, вони не могли пояснити це, так само як і ми не можемо пояснити, що таке «позаду».

Але у географічних мов є ще одна особливість, бо відчуття орієнтації зберігається з часом та використовується не лише у теперішньому часі. Якщо Ви розмовляєте мовою типу Guugu Yimithirr, то у своїх спогадах про все, про що хочете розповісти, Ви повинні зберігати правильність напрямку, як частину картини світу. Якось носія мови Guugu Yimithirr зафільмували, коли він розповідав своїм друзям історію зі своєї  молодості, коли його човен перевернувся у водах, де було повно акул. Він та старший чоловік потрапили у шторм, а човен перекинувся. Вони вдвох виплигнули у воду та змогли проплисти близько трьох миль до берега лише для того, аби з’ясувати, що місіонера, на якого вони працювали, більше турбувала втрата човна, а ніж подив від того, що вони врятувалися. Окрім драматичного змісту слід звернути увагу на те, щ уся історія насичена координатами: мовець сплигнув у воду з західної частини човна, а його друг – зі східної, вони побачили величезну акулу, що пливла на північ та ін. Можливо координати вигадали просто так аби прикрасити розповідь? Ну що ж, цілком можливо, ту ж саму людину за фільмували декілька років потому, коли він розповідав ту саму історію. Координати точно співпадали у двох розповідях. Ще більш помітними були спонтанні рухи рукою, що супроводжували розповідь. Наприклад, напрямок у якому обертався човен, було показано рукою у правильному географічному напрямку незважаючи на напрямок мовця у двох різних сюжетах.

Психологічні експерименти також показали, що за певних умов, носії мов типу Guugu Yimithirr можуть запам’ятовувати «одні й ті самі події» не так як ми. Вели гарячі дебати щодо інтерпретації деяких експериментів, але напрошується один дуже цікавий висновок: нас привчили до того, що під час запам’ятовування ми ігноруємо зміни напрямків, а от мовці географічних мов привчені до іншого. Один із способів це зрозуміти – уявити, що Ви мандруєте з тим, хто говорить такою мовою, та зупинилися у готелі з довгими коридорами, при цьому у кожному коридорі однакові двері. Ваш друг зупинився у кімнаті навпроти Вашої й коли Ви зайдете до нього у кімнату, то побачите точну копію своєї кімнати: такі саме двері ванної кімнати зліва, така саме шафа з дзеркалом справа, така сама кімната з ліжком зліва, такі саме штори позаду, такий саме стіл поряд зі стіною справа, Такий саме телевізор у лівому куті стола та такий саме телефон справа. У двох словах – Ви бачили одну й ту саму кімнату два рази. Але коли Ваш друг заходить у Вашу кімнату, то він бачить іншу кімнату. Зовсім не таку, як Ваша, бо усе перенесено з півдня на північ. В його кімнаті ліжко було на півночі, а у вашій на півдні; телефон, який був у його кімнаті на заході, зараз на сході і т.д. Тому, коли Ви побачите та запам’ятаєте одну й ту саму кімнату, то носій географічної мови запам’ятає дві різні кімнати.

Нам дуже важко зрозуміти, яким саме чином носій мови Guugu Yimithirr пізнають світ, накладаючи координати на будь-яку інтелектуальну картину чи на будь-яку частину графічної пам'яті. Також важко зрозуміти, яким саме чином географічні мови впливають на ті сфери досвіду, що відрізняються від просторової орієнтації – чи впливає це на почуття ідентичності мовця, наприклад, або ж чи формує менш егоїстичний погляд на життя. Є ще один цікавий факт: якщо ви бачите як носій мови Guugu Yimithirr показує на себе, то Ви напевне подумаєте, що він хоче привернути до себе увагу. Але фактично він показує на координати, що знаходяться позаду нього. У той час, як ми завжди у центрі світу, й коли ми вказуємо на грудну клітку, то лише для того аби привернути до себе увагу, а ось носії мови Guugu Yimithirr як би вказують через себе, ніби то вони прозорі й їх власний досвід не має значення.

ЯК ЩЕ мова, якою ми розмовляємо, може впливати на пізнання світу? Нещодавно за допомогою ряду цікавих експериментів було доведено, що ми навіть кольори сприймаємо скрізь призму нашої рідної мови. Адже є суттєва різниця відносно того, яким чином у мові описують видиме світло; наприклад зелений та голубий – це окремі кольори в англійській мові, а у багатьох різних мовах вони вважаються відтінками. Виявляється, що кольори, які у нашій рідній мові писуються як окремі, можуть відбитися на чистоті нашого візуального сприйняття під час відображення кольорової різниці в реальності, тобто наш мозок привчають підкреслювати різницю між відтінками кольорів, якщо у мові присутня ця різниця. Як би дивно це не звучало, але наше сприйняття картин Шагала фактично залежить від того, у якому значенні у нашій мові використовують слово синій.

В найближчі роки вчені також зможуть пролити світло на те, яким чином мова впливає на наші більш невловимі сфери сприйняття. Наприклад, деякі мови, як Matses у Перу, зобов’язують своїх мовців, навіть якщо це не помічник адвоката, уточнювати, яким саме чином вони дізналися факти, про які повідомляють. Ви не можете просто сказати як в англійській: «Тут пройшла тварина». Ви повинні уточнити, використовуючи різноманітні форми дієслова, чи був це Ваш безпосередній досвід (Ви бачили як проходила тварина), припустимий (Ві бачили сліди), гіпотетичний (зазвичай у цей час тут проходять тварини), заснований на чутках та ін. Якщо твердження надається з  невірним «контекстом», то вважається брехнею. Тому, наприклад, якщо Ви запитаєте у чоловіка з Matses, скільки у нього дружин, а він у цей момент їх не бачить, то він може Вам відповісти у минулому часі щось на зразок «Останній раз, коли я перевіряв, було дві». Зрештою, за умови, що він зараз не бачить своїх дружин, він не може бути абсолютно впевненим, що одна з них не померла або не втекла з іншим чоловіком з того моменту, як він бачив її в останнє, навіть якщо це було п’ять хвилин тому назад. Тому він не може сказати, що це достовірний факт у теперішньому часі. Необхідність постійно концентруватися на епістемології з такою точністю впливає на сприйняття життя мовцем або ж на сприйняття правди та причинно-наслідкових обставин? Коли наші інструменти для досліджень будуть менш затупленими, то такі питання будуть вирішуватися емпіричним шляхом.

Протягом довгих років було розповсюджено твердження, що наша рідна мова це «тюрма», що формує наше вміння аргументувати. Як тільки виявилося, що немає доказів подібних тверджень, то це стало доказом того, що люди усіх культур розмірковують однаково. Але це насправді помилка переоцінювати важливість абстрактного мислення у нашому житті. Урешті-решт, скільки щоденних рішень ми приймаємо на базі дедуктивної логіки у порівнянні з рішеннями, прийнятими на основі почуттів, інтуїції, емоцій, імпульсу чи практичних навичок? Звички мислення, які наша культура насаджує нам з дитинства, формують нашу орієнтацію у світі та нашу емоційну реакцію на об’єкти, з якими ми стикаємося, а наслідки заходять далеко за межі того, що було показано експериментальним шляхом; вони також можуть спричиняти значний вплив на наші переконання, цінності та ідеологію. Ми можемо не знати на сьогоднішній момент, як заміряти ці наслідки напряму або як оцінити їх вплив на культурні чи ідеологічні непорозуміння. Але як перший крок до взаємного розуміння, ми можемо зробити щось більш вагоме, ніж удавати, що ми усі думаємо однаково.
New York Times magazine

рідна мова ;  мовна картина світу ;